komisarenko.kiev.ua

 Сергій Васильович Комісаренко (нар. 9 липня 1943, Уфа, Башкортостан) — український науковець, державний і політичний діяч, дипломат. Академік-секретар Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України, директор і завідувач відділу молекулярної імунології Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Дійсний член (академік) Національної академії наук України (імунологія, 1991 р.), дійсний член (академік) Національної академії медичних наук України (імунологія, 1993 р.). Доктор біологічних наук (молекулярна біологія, біохімія), професор (біохімія). Головний редактор наукових часописів «Ukrainian Biochemical Journal» та «Biotechnologia Acta», член редколегій міжнародного журналу «Європа» (Польща) та журналу з імунофармакології (Італія). Голова Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при Раді Національної безпеки і оборони України.

Screen

Profile

Layout

Direction

Menu Style

Cpanel
English (United Kingdom)Ukrainian (UA)

МЕДИЧНА ГАЗЕТА УКРАЇНИ № 14-15, 20.04.2012

МЕДИЧНА ГАЗЕТА УКРАЇНИ № 14-15, 20.04.2012

СЕРГІЙ КОМІСАРЕНКО: «ЗАМІСТЬ ХАОСУ – ВЗАЄМОДІЯ»

Про те, що заважає ефективній боротьбі з інфекційними захворюваннями в Україні, – наша розмова з директором Інституту біохімії імені О.В. Палладіна HAH України, академіком НАНУ та НАМНУ, доктором біологічних наук, професором, головою Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при РНБО України Сергієм Комісаренком.
– Боротьба з інфекційними захворюваннями сьогодні виходить на рівень національної безпеки?
– Біобезпека завжди була надзвичайно важливою або й вирішальною складовою національної безпеки. І йдеться не лише про боротьбу з такими особливо небезпечними інфекціями, як холера, чума тощо. Мова йде і про подолання соціально небезпечних хвороб – туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, вірусних гепатитів. Неефективна ж боротьба з інфекційними захворюваннями становить біозагрозу суспільству. Епідемія свинячого грипу 2009 року – тому свідчення. Ми спостерігали повну безпорадність вітчизняної санепідслужби, як, власне, і керівництва МОЗ, яке не знало, що в тій ситуації потрібно робити. Хоча позитивні приклади виважених дій спостерігалися в окремих областях, але в цілому панувала паніка замість спланованих і скоординованих професійних дій.
– Чи може почуватися в безпеці країна, яка не має власної зброї проти інфекцій?
– Певна річ, що ні. В Україні відсутня імунобіологічна промисловість – ми не маємо власного виробництва вакцин, діагностикумів для запобігання, виявлення і боротьби з IX. Хоча, за рекомендаціями ВООЗ, кожна країна повинна мати власну імунобіологічну промисловість, адже в кожного народу є характерні особливості «національного» імунітету, чутливість чи нечутливість до інфекційних збудників, як і своєю чергою – існує різна чутливість цих збудників до антибіотиків чи противірусних препаратів.
– І годі очікувати якихось змін?
– Потрібно працювати над тим, щоб ці зміни відбулися. На жаль, ми не завжди здатні навіть прийняти руку допомоги. Свого часу, у 2005 році, було укладено угоду між міністерством оборони США та МОЗ України, де США обіцяли допомогти розбудувати нашу санепідслужбу. Зокрема, планувалося створення Центральної референс-лабораторії, підвищення рівня оснащення всіх обласних CEC, навчання медперсоналу. Але хаос із безперервними змінами керівництва МОЗУ і некомпетентність завадили реалізації наміченого. Угода потроху виконується, але у значно меншому масштабі і менш ефективно. Натомість ми спостерігаємо: у той час як інфекційна захворюваність в Україні зростає, санепідслужба скорочується. Це знову ж таки призведе до хаосу.
– Чи все залежить від медичних служб?
– Принаймні вони є головними, хто відповідає за боротьбу з IX. Водночас існує багато інших відомств, які повинні піклуватися про недопущення біозагроз – Міноборони, митний контроль, прикордонні служби, Міністерство транспорту, МВС, Державна пенітенціарна служба. На жаль, різні відомства і структури не спілкуються між собою, використовують різні методи, обладнання, фахівців різного рівня підготовки. Тому вкрай необхідно створити хоча б віртуальну мережу взаємодії лабораторій усіх цих відомств, щоб вони мали миттєвий доступ до джерел інформації, обмінювалися нею, щоб їхні лабораторії були однаково стандартизованими, використовували такі самі прилади, методи. В Україні потрібно створити потужну систему з виявлення інфекційних недуг, відповідну інформаційну базу і службу постійної взаємодії із ВООЗ у питаннях інфекційної безпеки.
– На все це потрібні немалі кошти...
– Певні речі потребують фінансування, деякі заходи обмежаться незначним вкладанням коштів. Візьмімо для прикладу Кубу, яка в умовах політичної та економічної блокади зуміла розбудувати в себе чудову медичну службу і біотехнологічну промисловість. Якщо це - пріоритет для держави, все вдасться. Наприклад, створення власних імунобіологічних підприємств може відбуватися за рахунок змішаного державно-приватного капіталу, тобто держава допомагатиме приватному капіталу, зокрема пільговим оподаткуванням, забезпечуватиме гарантовану закупівлю продукції впродовж 3-5-ти років тощо. Адже інвесторам потрібні гарантії повернення інвестицій, а якщо будемо продовжувати купувати вакцини за кордоном, інвесторів не зацікавимо. Водночас державна політика заохочення інвестицій і підтримки вітчизняного виробника повинна йти пліч-о-пліч із суворим контролем за якістю такої продукції.
– А чи готова сказати вагоме слово наука?
– Вона своє слово сказала – нині існують надсучасні методи діагностики інфекційних захворювань, які дають змогу практично миттєво визначити збудника хвороби або його чутливість до того чи того препарату. В Україні ж і досі користуються методами «посіву», який дає результат через 1-2 тижні – за цей час хворий може померти, одужати або інфікувати багатьох людей. Вітчизняна наука також спроможна стати рушієм прогресу в питанні боротьби з інфекційними хворобами, але до науковців держава практично не звертається, ми
нікому не потрібні, бо наукові дослідження потребують фінансового супроводу.

Останнє оновлення на Неділя, 23 лютого 2020, 16:35